НА ДЕНЬ ГРЯДУЩИЙ 2 МИНУТЫ ДУХОВНЫХ РАЗМЫШЛЕНИЙ #145.

Поделитесь статьёй или подпишитесь на обновления:

«Когда Он говорил им сие, подошел к Нему некоторый начальник и, кланяясь Ему, говорил: дочь моя теперь умирает; но приди, возложи на нее руку Твою, и она будет жива. И встав, Иисус пошел за ним, и ученики Его. И вот, женщина, двенадцать лет страдавшая кровотечением, подойдя сзади, прикоснулась к краю одежды Его…» (Матф.9:18-20). Целый начальник, а кланяется. Да когда у тебя дочь умирает не до социального статуса, не до амбиций, не до бравирования богатством. Кому нужны твои дорогие машины и дома, твои достижения и твоя независимость, когда умирает дочь? Когда умирает дорогой человек есть только одна боль, один крик. Даже атеист, в такие минуты, кричит к Богу. Вот в такие минуты вся философия агностиков, атеистов заканчивается, она разбивается на мелкие осколки страданий, как разбивается об бетон хрустальная ваза. Я кричу от беспомощности и кричу ко Христу. А скажите, к кому еще кричать? К царю, президенту, к богатому другу или к врачу, который в этом случае разводит руками? Во всем облике начальника какая-то кротость и смирение. Не бежит, но идет. Не требует, но кланяется. Только прикосновение Твоей руки, руки Христа разожмёт объятия смерти. Иисус, без лишних слов идет за начальником, воспринимая страдания отца, как свои страдания. В этом весь Христос принявший боль мира. Но тут его останавливает женщина не очень здоровая, но хотя бы живая, а тут человек умирает. И ужас, Христос отвлекается, а это значит, что Он не придет прямо сейчас к дочери. Где же любовь, которая спешит? Христос словно проверяет и отца и нас, говоря: «Я услышал. Я принял боль. Я иду. Будь спокоен. Я приду вовремя» Отец напрягши всю веру с великим доверием ждет. Минуты длятся вечность, но мы ждем, а Он идет!

НА ДЕНЬ ПРИЙДЕШНІЙ 2 ХВИЛИНИ ДУХОВНИХ РОЗДУМІВ #145.
«Коли Він говорив це до них, підійшов ось один із старших, уклонився Йому та й говорить: Дочка моя хвилі цієї померла. Та прийди, поклади Свою руку на неї, і вона оживе. І підвівся Ісус, і пішов услід за ним, також учні Його. І ото одна жінка, що дванадцять літ хворою на кровотечу була, приступила ззаду, і доторкнулась до краю одежі Його» (Матв.9:18-20). Цілий начальник, а кланяється. Так коли у тебе дочка вмирає не до соціального статусу, не до амбіцій, не до бравування багатством. Кому потрібні твої дорогі машини і будинки, твої досягнення і твоя незалежність, коли вмирає дочка? Коли вмирає найдорожча людина є тільки один біль, один крик. Навіть атеїст, в такі хвилини, кричить до Бога. Ось в такі хвилини вся філософія агностиків, атеїстів закінчується, вона розбивається на друзки страждань, як розбивається об бетон кришталева ваза. Я кричу від безпорадності і кричу до Христа. А скажіть, до кого ще кричати? До царя, президенту, до багатого, або до лікаря, який в цьому випадку розводить руками? У всьому вигляді начальника якась лагідність і смиренність. Не біжить, але йде. Не вимагає, але кланяється. Тільки дотик Твоєї руки, руки Христа, яка розтисне обійми смерті. Ісус, без зайвих слів йде за начальником, сприймаючи страждання батька, як свої страждання. У цьому весь Христос прийняв біль світу. Але тут його зупиняє жінка не дуже здорова, але хоча б жива, а тут людина помирає. І жах, Христос відволікається, а це означає, що Він не прийде прямо зараз до дочки. Де ж любов, яка поспішає? Христос немов перевіряє і батька і нас, кажучи: «Я почув. Я прийняв біль. Я йду. Будь спокійний. Я прийду вчасно». Батько напруживши всю віру з великою довірою чекає. Хвилини тривають вічність, але ми чекаємо, а Він іде!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *