Роль Церков у громадянському суспільстві. Петро Гусак (маґ. філ.)

Поделитесь статьёй или подпишитесь на обновления:

ХРИСТОС СКУЛЬПТУРАЛьвівська Богословська Академія

Доповідь на семінарі “Підстави та інституції громадянського суспільства”,
Львів, 5-6 жовтня 2002 р.

Часто можна почути запитання, схожі за змістом на тезу, винесену в заголовок даної доповіді: “Якою є роль Церкви в суспільстві та державі?”, “Якою є роль Церков у побудові Спільної Європи?”, “Яка роль Церкви у консолідації суспільства?” і тому подібне. Не зважаючи на добру волю всіх тих, хто ці запитання ставить, у них криється більше чи менше усвідомлена помилка, яка походить із незнання покликання та призначення Церкви як такої. Тому що у ставленні подібних питань присутнє латентне очікування, що Церква (чи – Церкви) [1] зробить або повинна зробити свій внесок у побудову та функціонування того чи іншого типу суспільства, державних чи наддержавних формацій тощо. Виходить так, що суспільство і його відповідні формаціЇ є остаточною та найвищою ціллю, а Церква (чи – Церкви), як один із “складових елементів” “культурної палітри” суспільства – лише засобом для осягнення тієї цілі. Виходячи з такого розуміння, цілий ряд політичних систем часто-густо інструменталізує Церкву на користь позацерковних (навіть морально добрих та благородних) інтересів.
Насправді ж Церква не є, а точніше – є не тільки однією із “суспільних орґанізацій”, тому що крім людського компонента – громади духовенства та вірних, вона має компонент божественний, який полягає у її походженні від Ісуса Христа та у її надприродному способі існування як Містичне Тіло Христове (Рм 12,5; 1 Кор 12,27). Церква як божественна установа має свої особливі, відмінні від суспільних та політичних, цілі – glorificatio Dei (прослава Бога) та salus animarum (спасіння душ). Через те і сама Церква повинна розглядатися як “ціль в собі” і не повинна бути перетворюваною у засіб, навіть для осягнення найбільш високих та благородних, але позацерковних та позареліґійних цілей. Тому, виходячи з цих міркувань, ставити питання у такому формулюванні – про роль Церкви (чи – Церков) у побудові та функціонуванні тих чи інших суспільних формацій – не зовсім коректно. Вже відповідніше було би спитати навпаки: “Які умови повинно створити суспільство, щоби уможливити Церквам належне функціонування та осягнення їхніх особливих цілей?”
З іншого боку, протиставляння Церкви і суспільства (держави), тим більше – їхнє радикальне розмежування, як воно, наприклад, записане в Конституції України (і є, по суті, дослівною ленінською спадщиною) [2], є штучним, надуманим. Тому що Церква є громадою вірних, які не перебувають десь “в іншовимірному просторі”, а є одночасно громадянами того чи іншого суспільства, творять його собою. Так само і школярі та студенти є і дітьми віруючих батьків та членами Церкви, і одночасно – учнями державних навчальних закладів. Тому стаття 35 Конституції України (та інші подібні положення, якщо вони ще десь існують) приписує неможливе – відокремлення громадян від них самих.
З таких взаємопереплетених відносин Церкви і суспільства можемо зробити один суттєвий висновок, важливий для нашого подальшого розгляду: усяка діяльність Церкви – богослужбова, учительська та проповідницька – не відбувається в порожнечі, а здійснюється в суспільстві і для суспільства, для його громадян, які є одночасно вірними даної Церкви, і тому має прямі наслідки для супільства. Вона формує його духовну основу, тобто – ментальність, моральну та культурну атмосферу, що в свою чергу так чи інакше відображається в політичному устрої та функціонуванні даного суспільства. Більше того, кожна Церква має своє систематизоване моральне вчення, у якому більше чи менше виразно розглядаються такі питання, як моральність суспільного життя, економічної діяльності, державного устрою тощо – те, що ми можемо охарактеризувати як “соціальне вчення” даної Церкви. Одні Церкви мають це соціальне вчення виразно сформульованим (як, наприклад, Католицька Церква, а від 2000 року – і Російська Православна), в інших Церков соціальні питання менш систематизовано присутні в контексті ширшого морального вчення.
Звернімося до Католицького соціального вчення. Його виразне формулювання як окремого напрямку морального богослов’я починається від Енцикліки Папи Лева ХІІІ „Rerum novarum [insana cupiditas]” – “Безумна жадоба переворотів” [3] та знаходить свій повний виклад в Апостольській Конституції ІІ Ватиканського Собору про завдання Церкви в сучасному світі „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, в Енцикліці Папи Івана Павла ІІ „Centesimus annus“ – “Сотий рік [проголошення Енцикліки „Rerum novarum”]” та у відповідних документах Учительського Уряду Церкви. Це вчення ставить у центрі соціальної проблематики людину:
«Підставою, носієм та метою всіх суспільних інституцій є і повинна бути людська особа». [4]
Чому людину? Чому не ідею, державу чи націю, яким цю людину наче б то потрібно підпорядкувати? Очевидно тому, що людина – особа – є духовною істотою, створеною на образ Божий (пор.: Бут 1,26-27), єдиною істотою, яку Бог забажав створити заради неї самої, та приготував для неї Свій задум, тобто участь у вічному спасінні.[5] Говорячи мовою філософії: Людина є істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставленя до себе, своїх пережиттів, почуттів та до всього іншого. Вона не є здетермінована тим, що відбувається в її біологічній структурі, психіці чи психосоматиці, а здатна своєю волею ці процеси потвердити чи заперечити, навіть якщо деякі з них не підлягають прямому впливові її волі.[6] Вона є “паном свого буття”, суб’єктом, який безпосередньо посідає себе та переживає у своїй суб’єктності себе самого [7], і через те має незрівнянну гідність, а отже – цінність. Ця об’єктивна цінність людської особи і є тим центральним поняттям [8], на якому базуються всі подальші положення Католицького соціального вчення. Саме задля пошанування гідності кожної окремої людської особи, задля потвердження її особистої свободи та ініціативи Католицька Церква підтримує (відомий та часто згадуваний) принцип субсидіарності (від лат. subsidium – допомога), який полягає у тому, що повнота прав та повноважень належить не центральній (верховній) владі, а особі, та спільнотам, що Їх особа безпосередньо творить – сім’ї, місцевим (сільським, міським, районним) общинам. Структури вищого порядку не повинні втручатися у сферу їхніх повноважень, а лише приходити на допомогу у тих випадках, коли цим безпосереднім спільнотам не вистачає сил, щоби справитися з конкретною ситуацією. (Їхнім завданням є служіння особам, а не авторитарне правління). Тому принцип субсидіарності тісно пов’язаний з принципом персоналізму та солідарності осіб між собою.
Розуміючи особу як “суспільне єство”, яке може сповнити себе лише у самовідданні іншим, а отже – у спільноті, Католицька Церква закликає до соціалізації громадян, тобто до якомога ширшої їх участі в суспільному житті шляхом створення “спілок, об’єднань, інституцій з метою осягнення економічних, культурних, … спортивних, професійних та політичних цілей, як в межах нації, так і на світовому рівні”.[9] Церква закликає також до розкриття обдарувань кожної особи шляхом приватного підприємництва та відповідальності за нього.[10] (Католицька Церква у своєму соціальному вченні приписує також громадянську непокору, а навіть опір у випадку, коли приписи цивільної влади суперечать вимогам морального порядку, основним правам людини або вченню Євангелія – див. Катехизм Католицької Церкви, 2242-2243– http://catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=99&Itemid=42 ). Таким чином, Католицька Церква своїм соціальним вченням закладає теоретичну основу для побудови та функціонування громадянського суспільства. Адже само поняття “громадянське суспільство” означає, крім безумовного пошанування прав і свобод кожного громадянина, також і структуризованість супільства, тобто створення цілих мереж спілок, профспілок, цехових товариств, колегій, організацій і т. п. недержавного підпорядкування, та організованість і функціонування дрібного приватного підприємництва. Саме завдяки такій мережі недержавних громадських організацій (справді недержавних, тобто таких, які не пов’язані з владними структурами та посадовими особами шляхом “кумівства” чи “реєстрації на приватну особу”), та дрібному приватному бізнесу, який чинить громадян фінансово незалежними, громадяни отримують реальний вплив на політику та економіку у їхній країні.
Соціальне вчення Католицької Церкви закладає також теоретичні підвалини для демократичного устрою, одночасно застерігаючи, що справжня демократія можлива тільки тоді, коли суспільство визнає існування об’єктивної істини та об’єктивної шкали цінностей і намагається побудувати демократичний устрій саме на цій основі. Цитую Енцикліку Centesimus annus:
«Церква цінує демократичну ситему, оскільки вона забезпечує участь громадян у політичному виборі, ґарантує їм можливість вибирати своїх керівників та вимагати звітності від них, як і замінювати їх мирним шляхом, коли це потрібно. Тому вона не може заохочувати формування обмежених керівних груп, які узурпують державну владу задля власних інтересів чи ідеологічних цілей.
Справжня демократія можлива лише у правовій державі і тільки на підставі належної концепції людської особи. Вона вимагає, щоби існували належні умови як для сприяння індивідам шляхом виховання та формування правдивих ідеалів, так і для [формування] “суб’єктності” суспільства шляхом створення структур участі та відповідальності кожного. В наш час існує тенденція стверджувати, що аґностицизм і скептичний релятивізм є філософією та основною настановою, яка відповідає демократичним формам політичного життя. Ті, хто переконаний, що вони знають правду та міцно її дотримуються, вважаються ненадійними з демократичної точки зору, тому що вони не визнають, що істина визначається більшістю, або ж, що вона підлягає змінам відповідно до різних політичних течій. Стосовно цього слід зауважити, що якщо не існує остаточної істини, у відповідності з якою ведеться і спрямовується політична діяльність, то легко можна маніпулювати ідеями та переконаннями для осягнення владних цілей. Як вчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється у відкритий чи тонко завуальований тоталітаризм».[11]

Соціальна концепція Російської Православної Церкви (перша серед усього Православного світу!), не зважаючи на те, що вона подекуди не має чітко визначеного, однозначного змісту, а подекуди – чинить двоїсті твердження, теж робить позитивний внесок у побудову громадянського суспільства. У ній стверджується, що Церква закликає своїх вірних до участі в суспільному житті (І.3), і хоча там можна знайти думку, що організована форма суспільного життя – держава – є наслідком первородного гріха та відходу від безпосереднього Божого правління – теократії (ІІІ,1-2), то все-таки вона існує для обмеження зла і підтримки добра (ІІІ,2), а тому вірні повинні брати активну участь у її функціонуванні. Надзвичайно важливими є застереження проти (таких звичних у православному світі) абсолютизації і обожествлення влади (ІІІ,2) та заклик до громадянської непокори у випадку, коли держава примушує громадян до віровідступництва чи неморальних діянь (ІІІ,5). І хоча у цій Соціальній концепції явно прослідковується ностальгія за монархією як наче б то санкціонованою Богом системою суспільного устрою, та говориться, що сучасні форми демократії не шукають Божественної санкціЇ (ІІІ,7), то все ж таки автори цієї Концепції тверезо оцінюють сучасні реалії і закликають вірних до участі в структурах законодавчої, виконавчої та судової влади (V,3), а також в політичних партіях та об’єднаннях (V,4). І хоча, на противагу до загальнохристиянського розуміння, яке вважає приватну власність первинною та найвищою формою власності, дана Концепція «не надає переваги жодній з форм власності» (VІІ,3) [12], то все-таки право на власність та на користування плодами власної праці тут визнається (VІ,6).[13] Так що залишається сподіватися, що в лоні Російської Православної знайдуться “люди доброї волі”, які застосовуватимуть ці положення Соціальної концепції на практиці, а це хоча б частково сприятиме формуванню громадянського суспільства на тих територіях, де вірні Російської Православної Церкви перебувають в більшості.
Я недостатньо знайомий зі соціальним вченням інших Церков. Однак вже сам факт існування Церков як “недержавних об’єднань громадян”, існування єпархій та парохій як юридичних осіб, братств, Християнських громадських організацій та товариств, навчальних закладів та комерційних структур церковного підпорядкування є поважним внеском у структуризацію та функціонування громадянського суспільства.
Наостанок залвшається ще поставити питання від негативного: Які Церкви не сприяють побудові громадянського суспільства? Окрім Церков, які вважають організоване суспільне життя породженням зла та проповідують повну відстороненість від політики, не сприяють побудові громадянського суспільства також і ті Церкви, які не мислять свого існування без державної влади, вважають її своїм меценатом та вбачають своє призначення у служінні їй.[14] Не сприяють побудові громадянського суспільства і ті Церкви, які у своїх богослужбових текстах величають людей рабами, в літургійному житті плекають дух раболєпія та преклоніння перед державними та церковними достойниками, а в моральному вченні наголошують не на богосинівстві людей та Божій любові до них, а на постійній грішності та покаранні за гріхи. Крім духу вірнопідданства та постійної винуватості, такі Церкви більш нічого не виховають. Тому необхідно, щоби такі Церкви переглянули та виправили ці ще, на жаль, притаманні їм негативні змісти, наново осмислили людину як сповнений гідності образ Божий та відобразили це у реформованих богослужбових текстах, а тоді їхнє існування та діяльність – як наслідок – сприятиме побудові справді громадянського, орієнтованого на гідність людини суспільства.

ПРИМІТКИ

[1] Поняттям “Церква” я означаю всяке легітимне Християнське віровизнання, яке не підпадає під означення “секта”. Я не маю тут на увазі якусь конкретну конфесію і тому поряд із вживанням цього означення у множині (Церкви), вживатиму його у тому самому значенні також і в однині (Церква).
[2] Конституція України, Ст. 35: “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви”.
[3] Фразеологічний зворот “res novae“ хоча й дослівно означає “нові речі”, однак з латинської перекладається як “переворот”.
[4] ІІ Ват. Собор, Апостольська Конституція „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, § 25,1.
[5] Див.: Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 53.
[6]Див.: Дітріх фон Гільдебранд, Етика (Вид. УКУ: Львів, 2002), с. 303-331.
[7] Кароль Войтила, Суб’єктність і “те, що не піддається редукції” в людині.// Досвід людської особи (“Свічадо”, Львів 2000); стор. 25.
[8] Недарма VI розділ Енцикліки „Centesimus annus“ (§§ 53 — 62) має заголовок: “Людина – шлях Церкви”.
[9] Папа Іван ХХІІІ, Енцикліка про Християнство та соціальний прогрес Mater et magistra, (“Матір і вчителька”), § 60, див також: Катехизм Католицької Церкви, (Вид. Синоду єпископів УГКЦ: Львів, 2002); § 1882
[10] там само. Див. також: ІІ Ват. Собор, Апостольська Конституція „Gaudium et spes“ – “Радість і надія”, § 25,2; Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 12.
[11] Іван Павло ІІ, Енц. „Centesimus annus“ – “Сотий рік”, § 46. (Переклад мій – П.Г.).
[12] Я вбачаю тут данину марксизмові з його положенням про знищення приватної власності як джерела суспільної нерівності та відчуження людини від самої себе.
[13] Всі посилання в тексті даються згідно з документом: «Основы социальной концепции Русской Православной Церкви», прийнятого Ювілейним Архиєрейським Собором, Москва, 13-16.08.2000

[14] Кілька років тому у передачі «П’ятий кут» з В’ячеславом Піховшеком Блаженніший патріарх Філарет (Денисенко) сказав: «Російська Церква служить російській державі, а ми хочемо служити українській державі».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *